Just now. Not far away

Just now. Not far away

Для більшості людей війна в Україні лише добірка новин. Але в новинах транслюється тільки маленька частка від того, що насправді відбувається в Україні з моменту вторгнення Росії. Наразі ця війна перетворилася на тисячі історій людей, які пережили окупацію і знущання, які вижили під найжахливішими бомбардуваннями, які втратили найцінніше в житті. Це історії міст та населених пунктів, від яких залишилися лише руїни та знищення осередків української культури. Це історії мільйонів біженців, які залишили своїх рідних, домівки, батьківщину, рятуючись від війни, історії розлучених сімей, та дітей, які залишилися без батьків, історії білю і туги, які знайшли себе у мистецтві. Напад Росії на Україну – це факт нелюдської жорстокості російських загарбників і геноциду українців… Але, є тут місце і історіям про боротьбу, звільнення, свободу, зустрічі, щастя та мовчазну красу сміливих українських людей. Все це вас чекає на великій виставці “Invasion 2022”

Читати далі

Виставка Invasion 2022 створена, щоб показати реальні наслідки нападу Росії на Україну та геноциду українців.

Ви побачите фото зі українських міст, що були зруйновані російськими ракетами, пройдетесь вулицями Ірпеня та Гостомеля, послухаєте інтерв’ю з людьми, які пережили окупацію.

Ми зібрали артефакти з українських міст, що знаходилися під окупацією росіян, та наслідки безперервних бомбувань українських міст. Ви побачите більше сотні речей з місць воєнних дій, вулиць, шкіл та домівок українців. Пройдетесь по залам шляхом від мирного життя до наслідків війни.

Зможете на собі відчути, як це, розуміти, що ваше життя вже ніколи не буде колишнім, переживете евакуацію, опинетесь в бомбосховищі, побачите, як виглядає “звільнення” України, про яке говорить Путін.

На виставці також представлені інсталяції відеоарт, аудіоарт, перфоманс, VR та інші арт об’єкти, що були зроблені українськими митцями під час війни.

Світ повинен відчути, що таке російське вторгнення в Україну

біженців

загиблих

дітей

Історії

Прямо зараз, коли ви читаєте цей текст, ракета скинута з російського військового літака розривається у будівлі школи українського міста Харків, у якому до початку війни проживало 3 млн. жителів, працювало більше 400 шкіл та 200 дитячих садків. Мирні мешканці, які проходили повз, отримують численні поранення, жінка 42 років, помирає на місці. Інші 900 тис. мешканців, що залишилися в місті, продовжують жити під звуки повітряних тривог і серед руїн того, що колись було їхнім життям. Я… одна з них.

Валентина, 54 роки. Харків

Якось ми почули, як повз нашого будинку проїжджає багато військової техніки. А потім поряд промайнув постріл, і вікна вилетіли вщент. Ми з друзями одразу побігли до підвалу. Незабаром ми почули кроки, хтось спускався по сходах, двері відкрилися, хтось зняв запобіжник з автомата… У ту мить я подумав, що це кінець мого життя, і не міг перестати плакати. Ці кілька секунд тривали вічність… До нас влізли два солдати. Крізь сльози я почав повторювати: «Ми мирні люди, ми беззбройні, ми мирні люди, ми беззбройні, ми мирні люди, ми беззбройні». Нас вивели надвір. Там було багато чоловіків п’ятидесяти різних національностей. Усі озброєні, дуже брудні та смердючі. Підійшов один із розвідників і сказав: «Ми прийшли вас рятувати! Ми не варвари та не злодії. Ми шукаємо бандерівців та фашистів”. При цьому вони перевертали всі речі в будинку, наші рюкзаки, перебирали наші цінності. Івану і мені наказали роздягнутися до нижньої білизни з спрямованим на нас автоматом. Вони забрали наші телефони, відразу зламали їх, покопалися в рюкзаках, забрали всі наші гроші. Коли я піднімався нагору за теплими речами та ковдрами, один із солдатів пригрозив прострелити мені ноги, щоб я рухався швидше.

Микита Федірко, 32 роки, Ворзель

З Юрою поводилися дуже огидно. Під час обшуку його доставили на поле бою з мішком на голові, де обстріляли з артилерії, бо він мав паспорт з обкладинкою Слава Україні та взуття військового зразка. Психологічно його намагалися зламати, стріляючи поверх голови. Проте його відпустили. Юра дуже підтримував мене всю ніч, і я його підтримував. Ми заспокоювали одне одного словами та обіймами.

Микита Федірко, 32 роки, Ворзель

Це може статись з кожним із нас

Партнери

"Січ"

Українська громадська організація

"Музей революції гідності"

Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні

"Самостійна Україна"

Благодійний фонд

impressum